Принц Хаосу - Страница 42

Четверо плакальників, зробивши носилки з плащів, підняли лежаче тіло. Вони зробили кілька кроків з ношею, за ними я побачив іншу групу людей.

Помітивши моє здивоване обличчя, Мандор озирнувся.

— Знову служба безпеки, — сказав він. — Вони оточують Таббла. Я накажу йому зараз же забратися звідси. І тобі з Юртом теж. Ти можеш прийти в храм пізніше. Я бачу, що хлопці зі служби безпеки клубочаться там ще густіше.

— О'кей, — сказав я. — Дара тут?

Він озирнувся.

— Я не бачив її. І зараз не бачу. Тобі краще піти.

Я кивнув. Коли я відвертався, то помітив праворуч напівзнайому особу. Вона була висока і темноока, і змінювалася від вихору багатобарвних дорогоцінних каменів до квіткоподібної форми, що розгойдувалась, і вона уважно дивилася на мене. Я спробував пригадати її ім'я і зазнав невдачі. Але зміна її зовнішності повернула ім'я із забуття. Я наблизився.

— Мені наказали йти геть, — сказав я. — Але я хочу сказати «Привіт!», Гілва.

— Ти пам'ятаєш. Я здивована.

— Звичайно, пам'ятаю.

— Як ти, Мерлін?

Я зітхнув. Вона посміхнулася на свій манер у волохатій, напівлюдській жорсткості.

— І я теж, — сказала вона. — Я буду дуже рада, коли все владнається.

— Так. Слухай, я хочу тебе бачити… з кількох причин. Коли ти зможеш?

— Ну, як-небудь після поховання… Хоча, як щодо зараз?

— Зараз немає часу. Мандор вже дарує мені сердитий погляд. Побачимося пізніше.

— Так. Пізніше, Мерлін.

Я заквапився назад до Юрта і схопив його за лікоть.

— Нам наказано йти геть, — сказав я. — З міркувань безпеки.

— Гаразд, — він повернувся до людини, з якою розмовляв. — Спасибі. Побачимося пізніше, — сказав він йому.

— Гарний час для нас. Поганий час для Тмера, — зауважив Юрт.

— Вірно.

— Яке себе почувати номером два? — Запитав він, коли ми знову змінили — і одяг, і форму.

— Це збільшує і твій шанс, — сказав я.

— Тмер помер в твою користь, брат, не в мою.

— Сподіваюся, що ні, — сказав я.

Він засміявся.

— Справа меж тобою і Табблом.

— Якщо було би так, я б уже помер, — сказав я. — Але якщо ти правий, то справа між Всевидячими і Розсікаючими.

— Ну, чи не забавно, Мерлін: у мене немає можливості порахуватися з тобою, тому що зараз і тут це — найбезпечніше місце? — Запитав він. — Я впевнений, що наші охоронці і вбивці кращі Розсікаючих. Передбачається, що я просто чекаю, приберігаючи останню спробу до тих пір, поки Таббл не зіде з дороги? Потім, довіряючи мені, ти повертаєшся спиною… І коронація!

Я подивився на нього. Він посміхався, але здавалося, що він вивчає мене.

Я мало не сказав: «Ти можеш отримати її і без таких турбот». В жарт. Але тут же подумав: навіть жартома, якщо б вибір був між нами двома… І зрозумів, що якщо б такий вибір був єдиним, то ось вони, ті обставини, за яких я погодився б взяти трон. Я вирішив поділитися з ним цими корисними сумнівами і піти на компроміс. Але що-небудь вжити я не міг. Незважаючи на всі його примирливі розмови і спроби співпраці, звичка довжиною в життя була річчю, яка важкопереборюваною. Я не міг довіряти йому більше, ніж необхідно.

— Скажи це Логрусу, — сказав я.

Зляканий погляд… розкриті очі, погляд вниз, легке напруження в плечах… Потім:

— У тебе з ним дійсно взаєморозуміння, або… — Запитав він.

— Начебто є, але працює тільки в одну сторону, — сказав я.

— Що ти маєш на увазі?

— Я не збираюся допомагати жодній із сторін у розгромі цього світу.

— Звучить так, немов ти зібрався охмурити Логрус.

Я підняв палець до губ.

— Мабуть, це твоя амберська кров, — сказав він потім. — Мені говорили, що всі вони злегка чокнуті.

— Може, й так, — сказав я.

— Звучить як щось, що зробив би твій батько.

— Що ти знаєш про нього?

— Ну, у кожного є улюблена амберська історія.

— Ніхто ніколи не розповідав мені жодної.

— Звичайно, ні… беручи до уваги обставину.

— Ту, що я наполовину належу до того табору, так? — Сказав я.

Він знизав плечима. Потім:

— Ну, так.

Я натягнув чоботи.

— Що б ти не робив з новим Лабіринтом, — сказав він, — це навряд чи зробить староий занадто щасливим.

— Безсумнівно, тут ти правий, — погодився я.

— Так що ти не зможеш кинутися до нього за захистом, якщо Логрус сяде тобі на п'яти.

— Швидше за все, ні…

— І якщо вони обидва з'являться за тобою, новий проти них не встоїть.

— Ти думаєш, вони дійсно змовилися?

— Важко сказати. Ти граєш в дику гру. Сподіваюся, ти знаєш, що твориш.

— І я сподіваюся, — сказав я, підводячись. — Тепер мій хід.

Я розгорнув спікарт на рівень, до якого раніше ніколи не підступався, і притягнув нас до батькового Лабіринту в один стрибок.

Люк і Рінальдо все ще розмовляли. Я розрізняв їх по одязі. Корвіна ніде не було видно.

Обидва, побачивши нас, вітально відмахнувся руками.

— Як там при дворі? — Запитав Люк.

— Хаотично, — відгукнувся Юрт. — Скільки часу ми були відсутні?

— Годин шість, — відповів Рінальдо.

— Ніяких ознак Корвіна? — Запитав я.

— Ні, — сказав Люк. — Але ми по-тихому склепали загальний договір… І Рінальдо поспілкувався з тутешнім Лабіринтом. Той звільнить його і продовжить підтримку, як тільки повернеться Корвін.

— Враховуючи це… — Сказав Юрт.

— Так? — Запитав Рінальдо.

— Я залишуся тут і прикрию Рінальдо, поки ви будете шукати леді зі скляним оком.

— Чому? — Запитав Рінальдо.

— Тому що ви краще робите роботу разом, а тут я відчуваю себе набагато безпечніше, ніж відчував би в інших місцях.