Принц Хаосу - Страница 10

— Це не питання довіри.

— Тоді чи немає резону розповісти хоч щось зараз?

Послідувало ще одне, більш довге мовчання.

— Ні, — нарешті сказала вона. — Ще ні.

Я повернувся до неї, зберігаючи обличчя спокійним, а голос рівним.

— Значить, нічого не змінилося, — сказав я, — і не зміниться ніколи. Ти як і раніше не довіряєш мені.

— Це не так, — відповіла мати, глянувши на Сухе. — Просто це невідповідне місце або невідповідний час для обговорення цієї теми.

— Чи можу я принести тобі напій, Дара, або що-небудь поїсти? — негайно сказав Сухе.

— Спасибі, ні, — відгукнулася вона. — Я не можу довго тут затримуватися.

— Мамо, розкажи мені тоді про ті'га.

— Що б ти хотів дізнатися?

— Ти начаклувала їх з-за Обода.

— Вірно.

— Подібні істоти безтілесні самі по собі, але для власних цілей здатні використовувати живих господарів.

— Так.

— Припустимо, така істота зайняла чиюсь особистість в момент — чи близько до моменту — смерті, замінивши дух і контролюючи розум?

— Цікаво. Це гіпотетичне питання?

— Ні. Це дійсно трапилося з тією, кого ти за мною послала. Тепер вона, здається, нездатна вийти з тіла. Хіба не так?

— Я не зовсім впевнена, — сказала мати.

— Вона тепер у пастці, — заявив Сухе. — Входити і виходити вона може, тільки використовуючи присутній розум.

— Під контролем ті'га тіло перемогло хворобу, яка вбила свідомість, — сказав я. — Ти гадаєш, вона застрягла там на все життя?

— Так. Наскільки я знаю.

— Тоді скажи мені: чи звільниться демон, коли тіло помре, чи помре разом з ним?

— Все може піти і так, і так, — відповів він. — Але чим довше демон залишається в тілі, тим більш імовірно, що він загине разом з ним.

Я знову подивився на матір.

— Такий фінал цієї історії, — заявив я.

Вона знизала плечима.

— Я розчарувалася в цьому демонові і звільнила його, — сказала вона. — Ну, і завжди можна начарувати іншого, була б потреба.

— Не роби цього, — сказав я їй.

— Не буду, — сказала вона. — Зараз потреби немає.

— Але якщо тобі здасться, що є, ти зробиш?

— Мати піклується про безпеку сина, подобається це йому чи ні.

Я підняв ліву руку, витягнув вказівний палець у гнівному жесті, як раптом помітив, що ношу яскравий браслет… він здавався майже голографічною копією мого Факіра. Я опустив руку, сковтнув різку відповідь і сказав:

— Тепер ти знаєш мої почуття.

— Я знала їх давним-давно, — сказала вона. — Давай пообідаємо в Шляхах Всевідаючих, на половині циклу, рахуючи від нинішнього моменту, в пурпурове небо. Згоден?

— Згоден, — сказав я.

— Тоді до скорого. Доброго циклу, Сухе.

— Доброго циклу, Дара.

Вона зробила три кроки і вийшла, як наказує етикет — тим же шляхом, що і увійшла.

Я повернувся і, пройшовши до краю басейну, вдивився в глибини, відчув, як повільно розслабляються плечі. Тепер там були Ясра і Джулія, обидві в цитаделі фортеці, які творили в лабораторії щось таємне. А потім поверх них попливли завитки, і якась жорстока істина без всякого порядку і краси почала формуватися в маску разючих, лякаючих розмірів.

Я відчув руку на плечі.

— Сім'я, — сказав Сухе, — інтриги і божевілля. Ти відчуваєш тиранію прихильності, так?

Я кивнув.

Ще Марк Твен говорив про можливість вибирати друзів, але не родичів, — відповів я.

— Я не знаю, що замишляють вони, хоча в мене є підозри, — сказав він. — Зараз робити нічого, хіба що перепочити і почекати. Я хотів би почути побільше з твоєї історії.

— Спасибі, дядьку. Йде, — сказав я. — Чому б і ні?

Так я видав йому залишок розповіді. Переваливши через неї, ми перемістилися до кухні для подальшого підкріплення, потім проробили ще один шлях до плаваючого балкону над жовто-зеленим океаном, який бився об рожеві скелі під сутінковим… чи ні — беззоряним небом кольору індиго. Там я закінчив розповідь.

— Це більше, ніж цікаво, — сказав Сухе в кінці кінців.

— Ну так? У всьому цьому ти бачиш щось, чого не бачу я?

— Ти дав мені дуже багато поживи для роздумів, і хочеш, щоб я видав поспішне судження, — сказав він. — Давай на цьому поки що зупинимося.

— Дуже добре.

Навалившись на перила, я глянув вниз на води.

— Тобі потрібен відпочинок, — сказав Сухе трохи згодом.

— Здогадуюся.

— Ходімо, я покажу твою кімнату.

Він простягнув руку, і я схопився за неї. Разом ми потонули в підлозі.

Отже, я спав, оточений гобеленами і важкими драпіровками, в кімнаті без дверей в Шляхах Сухе. Ймовірно, розташовувалася вона в башті, так як я чув вітер за стінами. Уві сні я побачив сон…

Я знову був у замку Амбера, гуляючи по блискаючій протяжності Коридору Дзеркал. Свічки спалахували у високих підставках. Кроки були не чутні. Блищали дзеркала в різних оправах. Вони покривали стіни з обох боків — великі, маленькі. Я в їх глибинах йшов мимо себе, відбитий, спотворений, іноді перетворений…

Я затримався біля високого потрісканого дзеркала зліва, яке було оправлене в олово. Як тільки я повернувся до нього, то зрозумів, що той, кого я побачу зараз, буду не я.

І я не помилився. Із дзеркала на мене дивилася Корал. Вона була в персиковій блузці і без пов'язки на оці. Тріщина в дзеркалі ділила її обличчя навпіл. Ліве око її, як пам'ятається, був зеленим, замість правого — Камінь Правосуддя. Обидва здавалися спрямованими на мене.

— Мерлін, — сказала вона. — Допоможи мені. Це так дивно. Поверни мені око.

— Я не знаю, як, — сказав я. — Не розумію, як це було зроблено.