Принц Хаосу - Страница 44

— Дивовижно, як не схожа ти на дівчинку, яку я колись знав, — Заявив він.

— О-о?

— Я поділяю з Люком як зовнішній вигляд, так і спогади, — пояснив він.

— Я могла б сказати, що в тобі є щось не зовсім людське, — зауважила вона. — Я бачу тебе тим, чия кров — вогонь.

— Як ти могла це побачити? — Поцікавився він.

— У неї свої методи, — сказав Люк, — і я думав, що Найда з сестрою просто відчувають один одного. Але, очевидно, все куди глибше.

Найда кивнула.

— До речі, сподіваюся, ти зможеш допомогти нам вистежити Корал, — продовжив він. — Слід зник, плюс наркотик або заклинання, що замикає Козирний виклик, — Нам знадобиться підтримка.

— Так, — відповіла Найда, — хоча Корал зараз поза небезпекою.

— Добре, — сказав Люк. — У такому разі, я накажу подати нам їжі і проінформую цього симпатичного юнака, що сталося в Кашері останнім часом.

— Люк, — сказав я. — Схоже, мені саме час повернутися до Двору на закінчення поховання.

— Скільки це займе часу, Мерль?

— Не знаю, — відгукнувся я.

— До ранку, сподіваюся, повернешся?

— Я теж сподіваюся. Але що, якщо ні?

— У мене таке відчуття, що мені слід піти пошукати її без тебе.

— Ну, тоді спробуй знайти мене першим.

— Обов'язково. Побачимося пізніше.

Я накинув на себе плащ простору, відсмикнувши Кашер геть. Коли я знову відчинив його, то знову був в апартаментах Юрта у Всевидячих.

Я потягнувся і позіхнув. Зробив швидкий круг по кімнаті, щоб пересвідчитися, що перебуваю на самоті. Розстебнув плащ і кинув його на ліжко. Ступив, розстібаючи сорочку.

Стоп. Це що? І де?

Я повернувся на кілька кроків. Я ніколи не бував довго в кімнатах молодшого брата, але я обов'язково пригадав би, що відчував.

У кутку, утвореному стіною і гардеробом з темного, майже чорного дерева, стояли крісло і стіл. Вставши колінами на крісло і перегнувшись через стіл, я зміг чітко відчути це — присутність шляху, хоча і не дуже придатного для транспортування. Ergo…

Я відсунувся вправо, відкрив гардероб. Звичайно, всередині. Цікаво, як давно він інсталював його. До того ж я відчував легкі веселощі від обшукування його кімнат в такому режимі. Він мені трішки заборгував — купу знегод і занепокоєнь. Трохи довіри і маленька співпраця навряд чи очистять стару грифельну дошку. Я поки не навчився довіряти йому, і можливо, він має на мене свої види. Гарні манери, вирішив я, доведеться принести в жертву розсудливості.

Я розсунув одяг, звільнивши дорогу до задньої стінки. Шлях потягнув сильніше. Останній поштовх по одягу, швидке переміщення в тил, і я опинився у фокусі. Я дозволив йому потягти мене геть.

Відразу ж попереду щось продалося, а одяг, що навалився на спину, злегка підштовхнув мене. Плюс факт, що хтось (сам Юрт?) виконав роботу майстра Відображень неохайно, в результаті отримавши різні рівні розташування кімнат, так що я розтягнувся на підлозі, як тільки досяг станції призначення.

Добре хоч, що не приземлився в ямі, повній загострених кілків або кислоти. Або в лігві якого-небудь напівголодного звіра. Ні, тут була підлога, викладена зеленою плиткою, і я пом'якшив удар при падінні. А по мерехтінню навкруги я здогадався, що навколо прірва палаючих свічок.

Перш, ніж я підняв погляд, виникла впевненість, що всі вони — зелені.

І я не був неправий. Так або майже так.

Устрій залу виявилося схожим з тим, що був у мого батька — хрестоподібний звід, з джерелом світла куди кращим коптячих стелю свічок. Тільки не було картини над вівтарем. Замість неї було вікно з кольоровими скельцями, більша частина їх була зеленими, і трохи червоних.

Принципалом каплиці був Бранд.

Я піднявся і пройшов навскоси до вівтаря. На ньому лежав Вервіндл, витягнений на кілька дюймів з піхов.

Я простягнув руку і взяв меч, в першому пориві подумавши забрати з собою, щоб повернути Люку. Потім я завагався. Це була не та річ, яку варто було б нести на поховання. Якщо я візьму меч, мені доведеться десь його ховати, а він добре захований тут. Поки я думав, моя рука залишалася на руків'ї. Меч ніс у собі відчуття сили, схоже з тим, що було у Грейсвандір, але яскравіше, менш зайняте трагедією і менш важке. Іронічне. Він здавався ідеальним клинком для героя.

Я озирнувся. Зліва на пюпітрі стояла книга, на підлозі позад мене світилася пентаграма, спрацьована іншими відтінками зеленого, в повітрі витав запах — як від недавно згорілих дров. Я знехотя задумався, що б я знайшов, якщо б пробив дірку в стіні. Де розташована каплиця? На вершині гори? На дні озера? Під землею? Чи ширяє де-небудь в небесах?

Що вона символізує? Виглядала вона як місце поклоніння. І Бенедикт, і Корвін, і Бранд були трьома героями, про поклоніння яким я знав. Захоплювалися ними, поважали їх — схилялися перед ними — мої родичі та земляки? Або ці три приховані каплиці були куди більш лиховісні?

Я прибрав руку з Вервіндл, ступив ближче до пентаграми.

Логрусовий зір не висвітив нічого несприятливого, але жорстке сканування спікартом засікло залишки давно затертих магічних дій. Сліди були занадто слабкі, щоб розповісти мені що-небудь про їх природу. Хоча цілком можливо, що я міг би спробувати дістатися до картинки почіткіше, але зміркував, що немає часу, який знадобиться на подібну операцію.

Я неохоче відступив до переходу. Чи могли ці каплички використовуватися для спроб вплинути на присвячені особистості?

Я мотнув головою. Роздуми краще залишити на інший раз. Я зловив шлях і віддав себе йому.

При поверненні я спіткнувся.